Дійові особи:
Чоловічий голос
Фобос та Деймос – два солдати генерала Рамса
Колишній мер
Саньяго – місцевий рибалка
Турнас – фермер
Офіціант
Ломонос – міський суддя
Дама Галина – місцева повія
Мсьє Лієтофф – місцевий піп
Ноа Павліо – чужоземний священик
Жан – юнак
Равін Д. – вчений-атеїст
Зек Стеля – несправедливо засуджений
Сарказ Лодійон та його помічники – посланці з Великої Землі.
Радіо – голос з радіоприймача
Темрява. Лунає вибух. Проявляться зорі, що повільно кружляють у темряві.
Чоловічий голос:Було се діло ще за рижого царя.
Коли земля була тонка...
Коли життя на ній ще квітло і буяло,
Коли любові ще не бракувало.
Серед гігантських водяних просторів
Жив невеличкий напів-острів.
Він смужкою землі із сушею зливався,
А так він скрізь водою умивався.
В період розквіту імперій,
Жорстоких війн, широких прерій
Півострів островом лишився,
Землі Великій більш не знадобився.
І що ж порадиш нам робить?
Де коштів для держави заробить?
Як в дідька виплатить всім контрибуцію?
Щоб і народ не йшов на проституцію!!!
Себе давно уже чортям продали.
Он діти всі в латаних штанях!
Обидва розглядають карту.
Ще три країни...
Деймос:Скоріший шлях до домовини..
Казав я батьку-генералу:
Війна завжди невдячна справа.
А він мені: Ти, хлопче, юний,
Зелений, вутлий, тонкошкурий,
Як хочеш цілий світ тримати,
Для того слід ризикувати.
Ну от і маємо тобі –
Сидим по вуха у гімні...
А коли нам морській сусідці
Віддати той острів невеличкий
Шматок нікчемної землі,
Там певно, й вимерли усі.
Ну то давай до генерала
Дзвони йому. Порадуй.
Нехай їх клятим президентам
Дарує бісові презенти
Зневажливо плює в карту.
Товариш гене... Даруйте, пане!
В нас план тут виник геніальний!
Його ідея в тому буде...
Що...
Хоча на дідька їм той острів?
Вони ж не бідні наче зовсім?
Проте була колись там нафта...
На пару років може й хватить...
Погодився і похвалив!!
Деймос:Краще б зірок нам відвалив.
Струшує пил з плечей.Як кажуть, голова одна – то добре,
А дві мутант. Та все ж я згоден,
Ідея в тебе хоч куди.
Така, що слід її обмить.
Для себе сіяв, а чужі пожнуть.
А дні ідуть, роки не повернуть.
Ще вчора – перший на селі,
Та ніч пройшла – і я в багні.
Я бачу, друже, в тебе горе?
Не плач, бо ж в океані досить солі.
Жартуєш? А мені не до сміху.
кажу,
Що нас продали як собак
Країні другій. Й я тепер жебрак.
Та годі, мере, що верзеш?
Ти, певно, ніч усю тут п’єш!
Війна скінчилась рік тому,
Ми відбудуєм ціль свою.
Життя налогодим, поставим
Дітей зростим. Вріжем сала,
Пожнем пшеницю, рибу зловим,
І все в нас добре буде знову.
Хоч п’яний він, та правду каже,
Нас продали другій державі,
Як розрахунок по боргах.
От й знову ми в чужих руках.
Скільки віків діди стояли,
Нам кляту волю здобували,
Щоб жити добре нам було,
Й ось наче шанс – та все одно
Війна ця стала проти нас.
Знов віру прийдеться мінять...
Чого ж ти, милий мій, тікаєш?
Вночі так любо, зранку й не признаєш?
У чому звинуватить мене хочеш?
У тому, лиш, що чоловік?
Що іноді, у темні ночі
Мені бракує плотських втіх?
Дивлюсь як треба! Вона все знає,
І свій язик, де слід тримає.
А як щось тявкне ненароком,
То з дому геть її дорога.
І ти вважаєш, що ти правий?
Колись же бог тебе накаже.
О хто б казав, продажне стерво,
Чи це не ти всім постіль стелиш?
Напевне, кожен з ворогів
Твоє вже ліжко відігрів.
Так, я спала! Під багатьох тоді лягала,
За гроші ноги розсувала.
Бо гроші треба й на війні.
Бо я же дітям, не собі.
Та де ж ті діти, не бреши!
Їх не було ще до війни!
Вважаєш шльондри про сім’ю не мріють?
І матерями бути не воліють?
Що скоса дивишся огидно?
Чи то не ти, минулої неділі
До мене п’яний у хатину
Вночі приперся од дружини?
А ти, сам злодіїв й бандитів
В суді так чемно захищав,
Бо кожен гарно у кишеню клав.
А як нещасного сусіда
Судили, що він крав обіди
З їдальні для своїх дітей,
То ти чомсь зник тоді з очей.
А зник тому, що добре знав –
Сусід тобі б грошей не дав,
Бо і обіди крав тому,
Що навійні втратив жону
Й тепер працює він за двох
Й малих виховує діток.
А чи не ти крав в наших зброю
Та продавав її за море?
Бо всім нам хочеться щось їсти
Й при цьому совість не продать,
А так, на жаль, щось не виходить.
То прошу вас хоча б мовчать.
Налий й мені, бо і без того гірко.
Дві чарки доброї горілки!
Що коїться, чи хтось помер?
Невже переді мною рідний мер?
Давно ми мріяли про незалежність.
Та цілий вік комусь належні.
Та не мовчіть, у чому справа?
Мер:Віддала рідная держава
Нас я розплату за борги.
Тепер і я не я, і ви не ви.
І знов якась нова країна
Наш острів тихо захопила.
Свою нав’яже нам свідомість...
А може нам натомість
Оголосить їм непокору?
Та й щоб усім народом.
Не хочу жить під їхнім гнітом,
Бо вони навіть нас не гідні.
Давай, дзвони там їх начальству,
Ми будем дружно розбиратись.
У нас в запасі козир є:
Кран, з якого нафта їм на Землю йде.
Ало, Ало! Це острів, той що нещодавно
Так мовить, перейшов у вашу власність..
У нас до вас ...
Але ж... То ми...
Ну так... Тоді...
А ми вам перекриєм нафто-кран!
Чомсь кинув трубку..
Лосонос:От баран!
Мер:Іди закручуй, хай вже знають,
Що нас так просто не здолаєш!
Ми не раби, щоб спини гнути.
Так, так, нехай про нас почують!
Що кажеш, капосне дитя!
Давно скінчилася війна,
За що боротись хочеш знов,
Чию пролить ти хочеш кров?
До мене говорив сам Бог,
Вві сні до мене він прийшов.
Й сказав: війна не скінчена для нас,
Бо не прийшов кінця ще час.
Чого б до тебе Бог приходив?
Ти ж ба не хрещене дитя!
Чого б це він тебе знаходив,
Якщо на цій землі йому слугую я?
Не час сваритися, панове,
Й юнак у чомусь, може прав.
Хазяїн наш вельмишановний
Іншій державі нас продав.
Прошу прощення, за цей галас,
В вас третій день лише в гостях,
З усім іще не розібрався –
Мсьє Лієтофф роз’ясняв.
Та тут підбіг оцей юнак
Розмову нашу перервав.
Але ж се ж по якому воно праву,
Продали іншій вас державі?
Країна, у якій ми в складі,
Війну тяжку, на жаль, програла,
Борги вона сплатити мала,
От й нас вона тому віддала.
Молитись треба було краще,
А ви, нехрещені й ледачі,
Вважали, як скінчилася війна,
То бог уже й не треба нам!
Невже і справді юний Жан,
В контакт із богом виступав?
Що се за гуркіт лине з неба?
Наче ні шторму, ні грози...
Турнас вдивляється в небо, піднісши долоні над очима:
Якісь залізні гвинтокрили
Летять прямісінько сюди.
Гуркіт наростає.
Добрий день, шановне панство,
Щоб спинити ваше чванство,
І таку зухвалість дій,
Ми рішили вас спинить,
По заслузі наказати –
Кран із нафтою зірвати.
То й сидіть тепер без нафти,
Чим собі зробили краще?
На Землі давно Великій
Поробили свердловини
Для нових джерел енергій
І дешевших і безпечних.
Сарказ та його помічники залазять по мотузковій драбині. Гуркіт вертольотів стихає. Народ проводжає сумними поглядами.
Все терпець мені урвався!
Пішов зi скелі я кидаться!!!
Встає рішуче з-за столу та присутні його стримують, садять на місце.
Сант’яго:Що ж, лишивсь єдиний вихід,
Щоб уникнути нам лиха,
Мирову нам слід угоду
Підписать з Землі народом.
О це вже ні!
Щоб ми як пси
На задніх лапах
Під їхню дудку шикувались?
Ми оголосим непокору,
Од них отримаєм свободу.
Ми відречемось від Землі,
Й станем собі хазяї!!!
Давай, дзвони, наш представник,
Підвішений бо твій язик,
Й освіта друга дипломата,
Конфлікт поможе розв’язати.
Ало! Земля? Мої вітання!
Це острів, той що в океані!
У цей чудовий день, в цей час
Ми відрікаємось від вас.
Свою державу створим ми,
Як прагли ще наші діди.
Це рішення народ прийняв,
Його останнім і вважать.
Дурні ж ви люди, браття!
Хіба у кожного спитали,
Щоб говорить:"Прийняв народ".
Так... Заперечень не було...
Ноа Павліо:Я певен, в кожного в душі,
Ті заперечення були,
Та всі боялися устать
І першим про страхи сказать.
Я згодна з ним. Не в тім лиш справа,
Хто буде у нас хазяями,
А в тім, щоб кожен з усіх нас,
Хто населяє острів завжди мав
Якусь упевненість в майбутнім,
І дах, і їжу, і супутнє.
Ніхто ж нас із Землі не гнав.
Новий хазяїн ще й не мав
Й одного шансу щось зробить
Може й піти на компроміс.
А ви так різко обірвали.
Ми незалежність здобували!
Турнас:Що то за незалежність,
Як не обдумавши належне,
Під впливом дурості й образи,
Ви відреклись од них одразу.
Я чую – понад морем,
Ворожий гуркіт лине знову.
Летять знов бісові сини
Посланці із Великої Землі.
Скидається згори мотузкова драбина, по ній спускаються Сарказ Лодійон та два його помічники.
На Землі Великій рада
Просила дуже передати.
Одягає окуляри, виймає з кишені папери і зачитує:
Ви, як острів, нам не треба,
А як хочте незалежність,
Права вас ми не лишаєм,
Що робить рішайте самі.
Лиш тоді повинні ми
Атрибутів вас лишить.
До помічників:
Вилучайте всі закони,
Конституції, ікони,
Зброю всю, зв’язок, герби,
Переріжте проводи,
Зброю всю і кораблі,
Літаки і всі труди,
Що з Землі їх наділили,
Бо не їх вони віднині.
Гроші вилучте державні,
Хай собі панують славно.
Але ж як то може бути?
Сарказ:Це державні все здобутки.
Ви ж тепер бо незалежні,
Ви нам більше не належні,
Тож і наші атрибути
Більше в вас не мають бути.
Приходять помічники з купою книжок, брошур, дротів.
Забрали все?
Помічники хором:Згідно з реєстром!
Сарказ до народу:Ну що ж, шановні брати й сестри,
Я щиро успіху бажаю.
Будьте щасливі. Прощавайте!
До біса вас, і ваші гроші!
Тепер ми вільні стати зможем.
Давно про незалежність мрієм
І от, нарешті, ми щасливі!
Я радий, що всі ваші мрії
Тепер нарешті, ся здійснили,
Але не та се незалежність.
То ж мрійте далі більш конкретно.
Бо й ворогам я б не бажав,
Таку свободу, як у вас.
Ну от і маєм. Все забрали.
Офіціант, налий ще чарку!
Бо горе треба утопити...
Тепер не знаєм, що робити...
Чи на Землі усі такі дурні?
У нас на острові є маяки,
Що святять їхнім кораблям,
Тепер не треба вони нам.
Та треба їм! А вони дивні,
Бо й собі світло перекрили.