На підвіконні стояла стара свічка. Стояла ще з зими, коли малеча запалювала її і із захватом роздивлялась химери візерунків, зімпровізовані сивим дядьком морозом. З тих часів свічка покривалась прошарком пилу, як земля снігом. Але сніг давно вже станув, просочився крізь землю, випарувався у хмари та випав дощем десь у підніж Ельбрусу.
А свічка стояла, похмуро нахиливши свій чорний ґніт. Певно, пригадуючи зимові вечори, коли в купі з візерунками на склі оповідала дітлахам веселі байки та дивовижні казки.
Та настало літо. Сонце подовгу заглядало у вікно, де на підвіконні стояла свічка стара заздрісно спостерігала за його ходом вздовж земної орбіти та мружилась, коли те було особливо яскравим.
Ой як вона заздрила його променям, його світлу, його силі та світлосилі! Ловила блиском старих очей та вічно молодого серця його байдужі промені. Байдужі до неї, до вікна і взагалі до всього світу. Бо воно – сонце. Воно є щоранку здається, що десь сходить, але насправді просто є. Не сідає і не встає. Не ховається в хмарах і не виходить з них.
Просто була і свічка. Ловила промені і часом, навіть, займалась від них і старий її ґніт жеврів теплим світлом. Але ніхто-ніхто того не бачив, бо сонце світило набагато яскравіше. І всі ті ніхто-ніхто любувались хвилями сонячних випромінювань.
А свічка займалась і горіла разом із сонцем, уявляючи себе самим сонцем, вже майже не пам’ятаючи тих холодних вечорів, коли одна освітлювала дивний світ химерних казок сивого дядька Мороза, коли очі невгамовної малечі палали в такт її подиху. Забула про все те, бо уявляла себе сонцем, що дня вторячи його світлу, аж якось хтось не відсунув фіранку і не сказав:
- Які цікаві візерунки на склі! Мерщій несіть нову свічку, бо від старої лишилась лиш купа воску.