Загойдана мрійливими думками вона здається в полон ночі. Суперечливі почуття ледь чутно ворушать свідомість...
Їй не потрібна реальна любов. Розвиток стосунків. Все те, що так люблять в суспільстві. Разом з такою любов’ю вона мертва.
Що ж треба їй? Що треба цьому драйвово-песимістичному дівчиську, яке не може відшукати переконливих причин життя?
Страждання, біль, закоханість, несміливі погляди, мрії і жага! Прагнення іншої душі. Тіла. Фантазій. Створення світу ідеалу. Боротьба за нього.
Ха! Здається, так живуть усі. Але вона не про те…
Вона не прагне результату. Бо марить самим процесом. Страждання нерозділеного кохання породжує життя. Біль є джерелом творчості. Загортаючись в світ карколомних фантазій і випиваючи їх до дна. Та яке дно у безодні?..
Ідеї, переживання, прострації виливаються віршами, фотографіями, малюнками, картинами, філософією, сенсом буття.
Стабільні стосунки вбивають. Розтинають творчість, пригнічують натхнення. А не сповнені, невгамовані бажання – що світле воскресіння. До того ж, хіба мрії, що здійснились, саме такі, якими ми їх бачили?
А яка гірка насолода жити для того, хто не знає про свою присутність у твому серці! Жертвувати собою без права отримати подяку. Це справжня сила.
Прокидатись і дихати заради когось. Любити своє життя, любити себе заради когось. Мріяти, фантазувати, згоряти в хвилях пристрасті... Тонути в чиїхось очах... І без відповіді кохать. Когось в собі. Себе у комусь.
Намагаючись стати ідеальною для когось, ти стаєш ідеальною для себе. Навіть на самоті, у темряві ти маєш бути неперевершеною. Лише для себе. Насправді для себе. Нарцисизм? Егоїзм? – залиш назви критикам, аби лиш не бути мертвою. Душа в теплі і спокої гине. В’яне, чадіє. А вона має рватися з грудей, розправляючи їх. Вириватись з-за спини крильми і нести тебе понад хмари, не відриваючись од землі.
Одинокі ночі в тумані мрій. Безсонні та осінні.
Лист паперу і ручка. Монітор і текстовий файл. Запах олійних фарб та розчинника. Фотошоп жере останні мегабайти віртуальної пам’яті. Так приємно поглинатись агонією фантастичної пристрасті, що виходячи з тебе розсіюється в атмосфері. Та будь-яка енергія нікуди не зникає, а лиш переходить в нову, іншої форми.
Аби не кохали тебе! Це смерть! Особливо, коли ти байдужий. Тебе зв’язують, тобі дарують себе цілком безкоштовно, та платить доведеться втридорога. От тему вона мовчатиме… мовчатиме, аж покине захлинеться в тій безмовності та палкому всеохоплюючому і всепрощаючому коханні.
А дивні дзвони шепочуть, благають відпустити чиюсь душу. Та хіба вона когось тримає? Вона лиш пеститься в самотності свого кохання. Блукає розмаїттям власних почуттів. І нема кінця тієї дороги. Вона або розіб’ється о скелі стосунків, або розтане, відкриваючи шлях до нової нерозділеної закоханості. І знову творить. І знову жить. Аж до фізичної смерті. Це її життя. Сенс?
Крейзі скачала з Інтернету рекламу джазового фестивалю і вліпила її на свому ЖЖ з підписом: маю бажання відвідати фест у Коктебелі.
Як і весь ЖЖ, ця витівка була показним вчинком, витягнутого з глибин потаєного.
Крейзі добре знала, що Він любить джаз. Знала се давно і сама його полюбила, але він не знав адреси її жж.
Та напис лишився, як і безліч зачіпок, що Крейзі, подібно до Гензель та Греттель лишала в балачках, місцях, власній поведінці – скрізь, де Він міг наткнутися на них.
Хоч вона добре усвідомлювала, що даний крок скоріше привабить небайдужих до її тіла знайомих-друзів і друзів знайомих. Але секс з ким-небудь був їй абсолютно по барабану.
До речі, Він також грав на барабанах.
В секс вона вірила лише з єдиним, коханим, з тим, кого хочеться пестити за вушком, за носиком, за щічками, з ким зручно лазити по горах, тримаючись за руки, ночувати у незбагненному сплетінні рук, ніг, доль... Та уявляла не так часто, щоб запідозрити її в сексуальній невгамовності. І називала вона те все ніжним й тендітним словом – кохатися. Слово те було лише в одній її рідній мові і всі інші синоніми були неактуальними.
Потім ще уже за день то початку самого фесту в одній нікчемній смс-ці в самому її кінці після еквіваленту латинського пост скриптуму на український манер, так от після славнозвісного ЗІ вона кинула: Не хо на вихідні в Коктебель?
І вони поїхали. На диво, на щастя, на радість, на вселенський збіг планет вони вирвались з марноти буденності, з якихось пар, з світу власної статево-суспільної самотності. Разом з планетами тоді не було і пасажирів в купе напівпорожнього плацкарту поїзду Київ-Феодосія. Останнього вже мабуть в цьому літньому сезоні. Бо їдучи назад, уже в статусі закоханих, вони сідали в Сімферополі. Але до біса їм той статус. Вони знали, що вони єдині, назавжди і повсюди. Мактуб...
І в тому порожньому вагоні вони обидва, наче діти, боялись заснути. Бо ж раптом не буде зранку ніякого моря, а прокинуться кожен у себе вдома. І буде знов інститут, робота...
Вони лежали в похідних спальниках на полицях напівпорожнього вагону, ледь торкаючись руки один одного при залізних коливаннях поїзда. Несміливо наближаючись пальцями, долонями...
Коли від кожного міліметру дотику пальців в голові спалахували різнокольорові блискавки, закладало у вухах, в мізках! Та де тільки не закладало...
Але настав ранок.
Настав, як і їх мріями настала реальність. А інше зникло... Геть. Назавжди.
Лиш море, Коктебель, ритми джазу і вони. Він та Вона. Вона та Він. Вони. І вони цілувались. Цілувались немов шалені, до блискавок в очах, в голові, в тілі, в підсвідомості...
Все було саме собою, ніхто і уявити не міг, що могло бути все по-іншому. Цілувались, блукали приморським містечком і мовчали про всі ті блискавки, що спалахували всередині.
Мовчати! До крику мовчати і розуміти все. Розуміти, як можна ходити по горах, тримаючись за руки, розуміти, як можна кохати реальність більше за мрію, розуміти, що значить валятись в найрізноманітніших позах в пошуках кадрів. Розуміти, як можна блукати ядухою попсовості, понтів та пошлості – Хрещатиком, як можна не робити нічого і встигнути все, як то воно, коли аутсайдерам щастить...
Бо немає жодного значення увесь той яскраво-сірий зовнішній світ, коли ваш, доповнений один одним, стає самодостатнім, повноцінним, в сотні, тисячі, мільярди раз кольоровіший!
А коли зранку сонце заливало намет світлом і теплом, їм було начхати на всю ту фігою на кшталт світанку, шурхотіння хвиль, блакиті неба, а тим паче, людей довкола. Були лише Вони – єдине неподільне ціле. Вони та палкі обійми, як наслідок бажання розчинити в собі один одного.
І жодного натяку на пошлітсь, властиву хлопцям з дівчатами. Цнотливі юнацькі пестощі від яких тіло Крейзі перероджувалось, впереміж з стрімкими судомами збуджених тіл. Невичерпна сила ніжності.
Ідеальний – шепотіли думки поміж спогадів вчорашнього дня. Ідеальний – стогнали спогади року нарешті справджених очікувань. Ідеальний – кричала підсвідомість, чимдуж притискаючи до себе його всього разом з душею – вустами, руками і стегнами.
І захотілось розтанути в аморфностях власних мрій, які дивним чином переросли в ще більш фантастичну реальність. Розтанути хотілось у вивченій чи процитованій усій світовій та українській поезії та прозі. Розтанути в евклідовій геометрії фотографії (як процесу і як результату).
Прислухатись до найменших змін Його подиху та погляду, а чути весь всесвіт. І всесвіт чує тебе. Ти безмежно вдячний чи то богу, чи то якійсь всесильній енергії, чи то всім силам неба і землі і, звісно, джазу. Вашій неповторній гармонійній імпровізації.
Сонце помаранчевою смугою з-під сивих хмар стікало в чорний схил їхнього міста. І немов через м’ясорубку вилазило із того схилу електричними вогнями вікон та ліхтарів.
Вони стояли на березі затоки і вечірня вода спокусливим змієм підповзла до їхніх ніг. Кожен думав по своє, хоча обидва були на одній хвилі, в одному тоні… Радше ні – обидва думали про одне й те саме (певно про той схил, про те сонце), але кожен бачив те своїми барвами, своїми думками.. вона жіночими, він – чоловічими. Вона приміряла себе до цього світу, що надихало її сутінкове місто, він – приміряв себе до того, що вже не освітлювали останні промені помаранчевого сонця. А вода, що за цю зиму ні разу не замерзла, користуючись цнотою темряви, повзла до їхніх душ…
Ледь затримавшись на роботі, Крейзі полишила офіс того невиправдано весняного вечора. Адже стояв січень. Голо та пронизливо світила скибка молодого місяця, кривлячись жовтизною нікотинової посмішки, що час від часу ховалась у шматках туману – пародією нічних хмар. Відчуття весни та стабільності не лише переслідувало Крейзі із дня у день, а впевнено зростало як гіперінфляція економічно слабких країн… Тобто практично щодня… Переборовши зимову сплячку, кризу чекання та кризу повернення, Крейзі цілковито віддалась весняному оптимізму.
Негативність цього явища полягала у відчутті того, що цю енергію Крейзі висмоктує з когось зовсім поруч. Можливі варіанти того «когось» вона гасила у своїй підсвідомості як оцет - соду, і всіляко користувалась отим, не виключно, тимчасовим натхненням.
Та і як вона могла щось забрати у людини, якій віддалась сама з усіма своїми страхами, надіями і любов’ю?..
Крейзі сіла в маршрутку коло самісінького вікна, хоча дивилась в нього дуже мало. Дивилась в будинки що пролітали, вогні, що затухали, автомобілі, що обганяли та зорі, що часом падали – дивилась, немов у книгу поміж строк. І все те майоріло в її очах, шурхало в її мозку… Лиш місяць, ота затуманена скибка, та нікотинова посмішка Чеширськго кота, саркастично посміхалась в чорному безмежжі, не зникаючи з кожним новим поворотом маршрутки.
Ішла пронизлива своїм чеканням дев’ятнадцята година. А він не дзвонив. Не доходили навіть в зону його недосяжності СМС-ки. Крейзі не вийшла на своїй зупинці і поїхала далі, хоча кумедна музика її плейеру могла обірватись в будь-який момент – індикатор батарейки блимав червоним ще при виході з офісу…
Але вона пішла.. на мить завагалась, чи треба кудись йти, але пішла. Додому не хотілось. Не хотілось лізти в Інтернет, дивитись фільми, перевіряти пошту, відкривати фотошоп, щось читати, комусь відповідати… Їсти, пити фруктовий чай...
Вона йшла прохолодною вулицею та думала, що образ, який вона придумала придумує тепер її. Бути фантазією у грі фантазій твоїх правил – відчуття неординарне. Та вона була задоволена. Мазохістичною радістю своєї творчості. Ідеальний… шепнула Крейзі і саркастична посмішка місяця, немов з портрета Мони Лізи у відповідь шепнула їй – я знаю…
Ідеальний. Навіть в своїх недоліках. Але тієї ідеальності, спроектованої її мазохістично-параноїдальним егоїзмом Крейзі не могла пояснити навіть місяцю…