Дійові особи:
Ніч
Місяць
Зорі
Миша
Кіт
Горобець
Літак
На даху багатоповерхівки. Нічне місто, вогні.
Ніч застеляє місто.
Ніч: Відведений мені час з кожним днем тане, наче зовсім скоро настане весна. Але це нічого. Моє царство вічне, хай з невеличкими перервами на день. Зараз мій час і моє право владарювати.
Запалюються поодинокі вогні міста.
Ніч: Але так сумно.
Позіхає
Де ж це вже подівся мій фаворит? Де мої дівчата?
Виходить місяць. Проступають Зорі.
Місць: я тут, моя володарко, у ваших ніг.
Зорі (пискливо): Ми тут, наша повелителько,
Ніч(до Місяця): Хто ж це тебе так обідрав, що ледве скибка лишилась, невже знов грав в хованки із сонцем?
Місяць: Винен, моя володарко, винен. Пробачте, мені молодому, за ці дитячі ігри. Я обіцяю вийти з тіні землі.
Ніч (сама до себе): Ох, діти, діти. Не менш, ніж за два тижні, місяцю. А потім знов тебе спокусить сонце гратись в хованки. Нічого не змінюється. Із віку в вік. Як сумно з вами. (дістає цигарку і підпалює) А я ж була раніше всіх вас. (місто огортає туман). Раніше мене було тільки слово. І слово було...
Вибігає маленька Миша. Стає на задні лапи і принюхується на місяць. Туман огортає мишу, вона тихенько чхає і тікає в куток час від часу висовуючи морду і, принюхуючись, ворушить вусами. .
Виходить, потягуючись, Кіт. Волочить за собою обідраний хвіст.
Кіт (розтягнуто): Ні, ніколи це суспільство мене не прийме. (дивиться на хвіст) Чи я ніколи, його не прийму? А і нащо? Нащо створені коти? Чому нам всі заздрять?
Місяць: Ти вмієш слухати мене.
Кіт: І що? Як я нікому, крім котів, не можу переповісти твоїх слів, а вони і так тебе чують.
Ніч: Ти можеш бачити в мій час, в той час як більшість тварин сплять або погано орієнтуються. Ти можеш полювати на них.
Кіт: Їжа не така вже і проблема. Тим паче, в місті.
Миша: Чого ж тобі не вистачає?
На протилежний край даху приземлюється горобець. Крутить головою, озирається.
Кіт різко здіймається і в два стрибки досягає горобця. Той перелякано здіймається вгору і летить геть.
Кіт довго дивиться у слід горобцю.
Кіт: Полетів. Він полетів.
Ніч, Миша, Місяць обступають Кота. Кіт безтурботно сідає на краю даху і замріяно дивиться в простір.
Ніч, Миша, Місяць: Чого тобі не вистачає?
Кіт: Крил. Мені не вистачає крил.
Ніч, Миша, Місяць: Крил??
Кіт: Крил. Птахам же крила дано. От ти, ніч, чому птахам дано крила? Ти була ще тоді, коли було одне слово. Як гадаєш, чому котам, не дали крил?
Ніч: Крил не дали людям, не дали собакам, не дали мишам, не дали людям, не дали місяцю, не дали мені.
Кіт: Деяким мишам таки дали. Місяцю вони не треба – він і так літає завдяки тому, що весь час падає на землю від її тяжіння. І крил йому мати не можна, бо зсунься він хоч на сантиметр – чи вщент розіб’ється о землю чи вилетить геть за межі галактики.
Над містом пролетів літак.
Літак: Уууууу
Кіт (до себе розчаровано): І цей полетів. (до ночі скептично): а ти, кажеш людям не дано крил.
Всі, крім Кота.
Всі: Ах!!
Підбігають до краю, звідки стрибнув кіт. Дивляться вниз.
Тиша.
Місяць: Але ж він таки полетів...