Ut alia terra

В передостанній вечір минулого сторіччя Аріадна сиділа на кришці чорного роялю у блакитній прозорій сорочці до самих п’ят. Вона пила гіркий коньяк з солодким бананом та дивилась крізь вікно на нічний дощ в світлі жовтого ліхтаря. Як цей смак схожий на смак її життя!!! Дощ за два дні з’їв увесь сніг, що подарувало небо до Різдва.

Дитя Фауста та Булгакова, вона вірила, що і до неї прийде Він та розкаже про сенс кожної миті. Він – не Диявол. Він – не Бог. У Бога і так повно справ, щоб витрачати їх на фантазії ще однієї поетеси... Просто Гість...

А дерева тим стогнали під мокрим вітром, збуджуючи уяву. Аріадна не витримала і закричала у відкрите вікно:

- Я ладна віддати здоровий глузд, аби пізнати істину!!!

На церкві, що стояла неподалік, спалахнула яскравим вогнем баня.

- Ти ще нічого не знаєш про істину, що прагнути пізнати її, - сказав Він за її спиною.
- Тоді я ладна віддати кохання!
- Про кохання ти знаєш не набагато більше.
- Досить знаю! Кохання така сама ілюзія як і Дід Мороз: всі граються у цю гру, підкладають вночі подарунки під ялинку...
- Якщо ти вирішила, що кохання нема лише через те, що тебе кинули ті, кому ти довірилась, а той од кого шаленієш ти, не звертає на тебе увагу...

Він підійшов до вікна і, наче свічку, загасив пальцями вогонь церкви. У нього були загострені чорні нігті, мов пазурі дикого птаха.

-Хто Ви? Ви диявол?  - спитала Аріадна, хоча характерного запаху сірки не відчувала.

Він розвернувся на сталевих підборах та зайняв місце на високому кріслі з червоного оксамиту, яке з’явилося у нічній кімнаті прямо таки нізвідки. Так само на схрещених колінах Гостя з’явився чорний скотчтер’єр, якого він пестив за вухом рукою з червоним рубіном на середньому пальці.

- Бог Один. Принаймні останні двадцять хвилин.

- Ви... з рун?

Гість залився дзвінким жіночим сміхом:

-Ще скажи джин з лампи!! Хоча, якщо хочеш, можеш продовжувати називати мене Гостем.

Ще й думки мої читає, - подумала Аріадна.

-Ні, не читаю, просто знаю всі відповіді і всі думки. Думаєш, вони змінилась за 21 мільярд років? 

-Це ще... до великого Вибуху?

-Нажаль, вчені помиляються. Саме близько 21 мільярду 146 тисяч років тому розпочався великий вибух. Розпочався він зі зникненням попереднього всесвіту та з засланням Великої Сили у небуття. Сила ця ніякий не бог, не диявол, не інший деміург. Так от, ця сила страшенно розгнівалася і вибухнула від своєї люті. Розірвало її на сотні менших енергій та сил. Так і маємо тепер усіляких Одинів, Рам, Ноїв, Зіасудр, Гопáлів, Аполлонів, Гермесів, Мітра, Дажбогів, Дáгд, Дияволів, Мефистофелів...

-Так виходить, ти – частина того, що існувало ще до Вибуху?

-Так.

-А яким було попереднє суспільство?

-Ба, суспільство – цілий всесвіт! Та був він практично таким самим. Тому я й тут, - останню фразу Гість промовив до самого себе. - Якщо, чесно, я погано пам’ятаю минуле своє життя. Я ж всього на всього частинка тої Сили. Хоча і відчуваю, що на вас чекає те саме, що спіткало попередній Всесвіт: суцільна темрява і вакуумна тиша.

-А як скоро це станеться?

-За моїми мірками, доволі скоро, але за твоїми – зміниться не одна сотня поколінь. Та все одно, так нудно чекати, - протягнув Гість позіхаючи.

Напівпорожні жовті маршрутки шурхотіли колесами по самотнім київським калюжам.

-Так, все ж таки, навіщо ти з’явився тут сьогодні? 

-Розумієш... Мета усіх богів та дияволів хоч якось змінити цей Всесвіт. Ми не хочемо, щоб люди, звірі, планети розвивались так само як і в попередньому Всесвіті. І лише впливаючи на вас, людей, ми можемо це зробити. Ми вишукуємо гідних для того чи іншого завдання, і гіпнотизуючи їхню свідомість, змінюємо буття.

-Тобто я всього на всього піддослідний кролик?

-Ще менше сірої миші. Кроликами були Ісус, Вергілій, Булгаков, Да Вінчі, Шекспір, Галілей, Жанна Дарк, Гітлер, Нострадамус, Наполеон...

-Якби Ісус знав, що два тисячоліття по його смерті, його називатимуть кроликом...

-Він все усвідомлював і сам на все добровільно погодився. Я думаю, ти б згодилася бути і тлею, якби про тебе пам’ятало людство хоча б сторіччя після твоєї смерті...

-Так, до речі, яка доля приготовлена для мене?

-Дивись, - гість прийняв руку від свого собаки та наказав йому: Біжи!

Пес розтанув мильною бульбашкою прямо з колін свого хазяїна. Гість підвівся з крісла та поправив чуба, що спав на чоло. Волосся в Гостя було пофарбоване в колір воронячого крила, а отже добре маскувало першу сивину. Гість заглянув у бокал з коньяком. Дістав з кишені скляний флакон з червоною густою рідиною  і накрапав кілька крапель у бокал. Аріадна здивовано слідкувала за його чіткими рухами. „Мабуть, Стрілець. Або Скорпіон”, - думала вона.

-Скорпіон, - відповів їй Гість, не відводячи очей від своєї роботи.

Далі Він взяв листок з написаним Аріадною віршем і торкнув краєчком паперу рідину. Вірш, так, саме вірш – написані слова – здійняли багряне полум’я в руках Гостя. А спопелившись, зграєю безликих пташок злетіли понад її головою.

-Летіть по всьому світу, - наказав Гість птахам, махнувши рукою - та осядьте в думках та серцях людей.

Зграя вмить щезла з очей крізь стелю, стіни, вікно.

-Тепер, коли хтось прочитає цей вірш, йому здасться, що він думає та відчуває саме так, як автор. А прочитавши інші твої вірші, людям здаватиметься, що тебе, як автора, вони колись вже знали.

-Але ж... Я не зможу відтворити у точності свій вірш, - обережно прошепотіла Вона, наче не хотіла засмучувати Гостя.

-Нащо тобі його відтворювати? – гість пальцями однієї руки розвернув листок, на якому кривими рядками був написаний вірш.

Ні, нічого з цього не було насправді. Аріадна так і продовжувала сидіти на чорнім роялі у блакитній прозорій сорочці, слухаючи розмови київських калюж. Залпом вона випила залишки коньяку, проте той був безповоротно зіпсований смаком крові.

Четвертий день вона чекала відповіді на свої дзвінки. А він не відповідав. Півтора року вони сиділи десь зовсім поруч, вона за його спинами писала вірші, а він робив вигляд, що писав лекції.

Четвертий день він не відповідав. Аріадна жалкувала, що не придумали такого пристрою, щоб можна було подзвонити у внутрішній світ людини. Її кохання, її нерозділена пристрасть здавалось оселився там на довго. Хоча, якби такий пристрій був, вона першою постраждала б од нього. Півтора року несміливих поглядів і кілька спільних інтересів. Два принципи не давали Аріадні банально підійти до Казимира: вона ніколи не розуміла, навіщо якісь приводи для людей, що вдвох хочуть зустрічі. Крім того, вважала, що кохання має народжуватись лише з дружби, а не навпаки.

-Не розумію, як можна двом закоханим людям ходити по кіно, кафе та рестораном? – промовила вона дощу, що несміливо стукав у шибки і плакав од того, що його не пускали, - двоє закоханих повинні що найменше...  шукати сенс буття...

І так її душі хотілося фатальних збігів, доленосних подій, шаленства, пристрасті... А не банальних жартів з банальним жіночим сміхом.

- Досить! Досить сидіти на роялі. Пора спати, - сказала до себе Аріадна. Легко зісковзнувши з кришки, вона взяла фотографію Казимира у сріблястій рамочці та й поклала її під свою подушку.

Бажаний сон не довелось довго чекати, але раптом Аріадна почула:

-Гей, де тут любителі істини? Не набридло вам літати в снах своєї реальності?

-Хто се?

-Як се хто? Сон твій, звісно, - промовив Сон голосом Гостя, - Просто вирішив себе розважить. Ходімо покажу тобі дещо більше, ніж твоє уявлення про істину та кохання.

-Куди?

-На прогулянку душами нічного міста! – Сон захопився – йому явно подобалась ця ідея.

-Це не чемно...

- Люба моя, люди люблять не тільки заглядати у чужі вікна та порсатись у брудній білизні інших, вони самі не зачиняють вікон та лишають скрізь свою білизну. А ніч – це саме той час, коли загострюються почуття. Люди думають, що ніч ховає їх страхи та недоліки, але той, хто хоче бачити, більше бачить вночі. На самоті  не можна долубатись у носі, чухатись, горбатитись, якщо дійсно хочеш стати самою вишуканістю. Тож, летимо, дитя самотності.

І вони знеслись поміж стіни та дах прямо в нічне небо. Сон голосно свиснув і їм на зустріч вилетіла сіра сова. Підлетівши до мандрівників, вона голосно ухнула на знак привітання.

- Віддай будь-ласка, Аріадні свій зір.

Сова незадоволено ухнула, та відвернула велику голову в бік.

-Не вередуй. Віддай. Тобі він все одно ні до чого сьогодні, ти і так мертва. Тебе ніхто вже не вполює, а мишей тобі ловити не треба.

Сова демонстративно простягла Аріадні на сивому крилі дві маленькі кульки, що світилися тьмяним зеленим світлом.

-Дякую, - сказав Сон, - обіцяю тобі їх повернути завтра до 12 ранку.

Сова ухнула тай полетіла геть.

Аріадна приклала до очей зелені кульки, мов пенсне.  І раптом все перемінилося: ніч, правда, нікуди не зникла, але всі предмети чітко вирізнялись один на фоні одного завдяки різниці своїх температур. Руки Аріадни, як і все тіло світилися мерехтливим зеленим світлом.

-Це тепло, - пояснив Сон, -  всі живі створіння випромінюють ту чи іншу кількість тепла. Воно різниться за силою та чистотою. Чим чесніша та добріша людина, тим яскравіше сяйво, чим більш людина врівноважена та впевнена, тим світло рівніше. Завдяки цьому сови полюють вночі.

-А ти не...

-Так, я не свічусь, мені то зовсім ні до чого. Багато приладів та очей фіксують випромінювання тепла, а я хочу бути помітним, тільки тоді, коли хочу я. Годі теревенити! Летимо на весілля, - Сон різко чкурнув в небо.

-Куди?

-На весіллі, як ніде інде, розкриваються недоліки людей.

Аріадна ледве встигала за своїм Сном.

- Порівняно з таїнством вінчання, саме весілля – то свято Сатани.

І вони влетіли у звичайне міське кафе, де гуляли звичайні люди. Сон злетів під стелю і вмостився на величезній гумовій кулі, наповненій сріблястим конфетті та рисом.

-Обережніше, - схаменулась Аріадна, - під цією кулею мають цілуватися молодята, тоді її проколють і молодят засипле блиском та крупою.

-Не хвилюйся, сьогодні буде по-іншому. Бачиш оту пару, що коло лівого вікна? Жінка його постійно цькує, а він все одно невимушено жартує. Колись вона, будучи найвродливішою серед подруг, женила на собі його – цнотливого, невиразного хлопця. Тепер вона постаріла, а він набув з віком солідності, імпозантності, тепер майже кожна вертихвістка чіпляється до нього. А його жінка біситься.

Хтось вибіг надвір у приступі нудоти.

-Еге, - протягнув Сон, - тут добре гуляють. А бачиш пару – вона в блакитному светрі, а він в костюмі в смужечку? Вони лише рік тому побралися. Не уявляєш, якою вона була стрункою. Тай в нього, здається не було другого підборіддя... А он та розмальована краля поміж двох жонатих чоловіків: вона двічі була одружена, але з нею цікаво лише протягом застілля. Ой, як сумно! Всі, майже всі вони одружились лише тому, що так вимагало суспільство, тому що боялись подумати, що можна інакше, тому що боялися зостатись одні, а в якийсь момент здалось що з цією людиною є щось спільне. Та хіба вони знають, нащо одружувались мільйони років назад? Вони клянуться перед вівтарем про вірність і турботу до кінця життя, але думають тільки про себе, про те що скажуть інші, хто з ранку митиме посуд або хто після розлучення забере дітей та старий рояль... Лише он ті, що танцюють коло стіни – вони думали, що кохання насправді, назавжди. Але в заміжжі кохання – не головне, це лише початок. Як і для творчості. Хоча у творчості кохання і вічне – не вічні закохані. Не мені тобі пояснювати, дитя самотності, з чого народжується творчість. Якби ти з кимсь зустрічалась, то навряд чи створила свої твори. Не було б ні часу, ні сил. Ти жила фантазіями, біллю та радостями ілюзійних моментів, нездійсненним майбутнім. Сімейне життя і творчість для дівчини – поняття важко сумісні. Чоловікам легше: якщо вони зустрінуть музу, що згодна служити йому. А якщо ти хочеш мати можливість творити, і не бути обтяженою рамками побуту – знайди собі гомосексуаліста-багатія. Він тебе ні відволікати, ні заважати тобі не буде. Закохуйся шалено, твори собі вволю. Якщо, звісно, вийдеш за рамки обмеженості.

-Які ще рамки?

-Ну, всі люди обмежені. Хай це буде суспільство, хай це буде мораль... але ти обмежена!!! Ти не можеш вдарити просто так іншу людину, ти усвідомлюєш, що повинна поїсти, поспати, одягтися – це все обмеження. Хай ти і не вбачаєш в них прямого зв’язку з творчістю, але вони є!!! До речі, не тобі одній важко діяти всупереч своїм принципам та думкам, але і ти, як і багато інших, виправдовуєш себе перед собою в будь-якій скоєній дії.

-Але я завжди готова відповісти за свої вчинки!

-Нажаль, за більшість вчинків так ніколи і не доводиться відповідати.

-А що це за енергії кружляють поміж гостей.

-Ці зелені кульки, якими ти їх зараз бачиш – то такі собі енергетичні тіла, що живляться енергією людей. Вони дуже люблять з’являтись на збіговищах людей на кшталт концертів, мітингів. Їх фіксують деякі фотоапарати при спалаху. А ще можна стояти з фотоапаратом  зі спалахом над тілом, що помирає. Можливо вдасться „впіймати” душу. А летимо на кладовище, то тут стає занадто сумно.

-На кладовище? – не переставала дивуватись своєму Сну Аріадна.

-Так, покажу тобі душі.

Вилітаючи з банкетного залу, Сон випадково (чи навмисне?) зачепив гумову кульку і та, розірвавшись, засипала рисом та сріблястим конфетті людей на танцполі. Люди почали ковзатись на шліфованому рисі, падати, перекидати столи. Це неймовірно розсмішило Аріадну.

-Справді, коли ще побачиш такий хаос, але не матимеш до нього ніякого відношення, - зауважив Сон, та вони вже лишали приміщення.

На дворі майже нікого не було. Якийсь п’яний чолов’яга плентався, ледве пересуваючи ноги.

-Стривай-но, - кинув Сон та метнувся до землі. За мить він знов висів разом з Аріадною понад чолов’ягою, - бачиш ту маленьку купу лайна під стіною. Я туди поклав двадцятку. Подивимось за реакцією цього хлопця.

-Думаю, не візьме, - азартно кинула Аріадна.

Чолов’яга, на диво, помітив гроші у купі лайна. Нахилився було до них, але поморщився і підвівся. Постояв трохи хилитаючись. Озирнувся. Знов нахилився, але грошей не взяв. Потупцювавши на місці, він все ж таки рушив геть.

-Ага – не взяв, - виграшно промовила Аріадна.

-Стриваймо, це не все, - єхидно промовив Сон.

І справді, чолов’яга різким рухом повернувся, нагнувся і обережно, двома пальцями витяг гроші. Загорнув їх у якусь хустинку, та й поклав у кишеню.

- Ох, люди, люди... Нічого не змінюється, - промовив Сон, тягнучи Адріану на кладовище. – Чую, десь тут свіжа могила... Яким ти уявляєш своє майбутнє?

- Цікаве запитання од того, хто знає його. А чому, до речі, ви, знаючи про нас усе, спілкуєтесь з нами, щось питаєте?

- Це як з маленькими дітьми. Наче й знаєш, що вони виростуть, наче й треба за ними око та око. Але ж все одно граєшся з ними в придумані ігри, читаєш казки... І так приємно їм щось дарувати, приємно вчити їх чомусь. Але ти не відповіла на моє питання!

-Я хочу стати вічною у своїй творчості...

-Знаю. Це також в твоїх руках...

-Що це? – перебила Аріадна, бо побачила як щось зелене ворушиться над могилою.

-Душа полишає тіло, - позіхнув Сон. – Годі вже, летимо додому.

Знов злетіли нічні мандрівники до неба. Востаннє на сьогодні. В цьому році. В цьому сторіччі.

-Ну все, хазяйка, спочивай. І віддай совиний зір. А, до речі, чекай наступної ночі. До тебе прийде Гість і запросить тебе на святкування нового сторіччя. Не відмов йому. Там в тебе буде шанс здійснити свої мрії. Проте пам’ятай: твоя доля лише у твоїх руках.

-Що? – спохватилась Аріадна, але просто сиділа у своєму ліжку, наче й нічого не було. А хіба щось було? Хоча...

з нетерпінням чекала Аріадна вечора наступного дня. Не звернула уваги навіть на те, що пів дня дзвонив телефон. А то, до речі, дзвонив Казимир, який ненадовго повернувся зі свого внутрішнього світу. Аж раптом...

- Даруйте, Аріадно, я запізнився. До нового року лічені години, а нам так далеко, - спішно говорив Гість, перейшовши, чомусь, на „ви”. - Слухайте уважно. Сьогодні ніч здійснення мрій. Вам даровано шанс. Але за все треба платити. Я пропоную взяти ваше останнє, тринадцяте життя.

- Але, здається, їх п’ятнадцять?

- Не в цьому вимірі. Ти живеш дванадцяте. Іншої ціни не буде. Так чи ні?

- Так...

- Тоді, дозвольте, - Гість дістав чорну шовкову хустинку, - пробачте, я мушу зав’язати вам очі, за правилами ви не повинні бачити дроги.

Гість приклав хустинку до очей Аріадни. І світ для неї став схожий на кольоровий калейдоскоп

- Нічого не бійтеся і нічому не дивуйтеся, будьте уважні та виконуйте усі вказівки. І... Слухайтесь свого серця...

Коли калейдоскоп скінчився, під руку свого Гостя, який на Святі був Господарем, ввійшла Аріадна до зали без стін та стелі, без вікон та підлоги.

Вергілій і Котляревський, Мольєр та Шевченко, Крилов та Глібов, Українка і Гомер, По та Гюго, Ахматова та Кобилянська та сотні, тисячі інших тіл кружляли безкраїми залами сьогоднішнього свята. Неможливо було й перелічити усіх, хто пурхав в чорних вбраннях з оксамиту, пір’я та мережив на лакованих підборах. Але дивною особливістю кожного гостя свята було те, що їх обличчя були масками – ззаду не було голів, просто оксамитова порожнеча.

І до того, як Аріадна встигла що-небудь спитати, Він шепнув їй:

- Вони тут лише як літератори, жодна з інших сторін їхнього буття не має значення. На святі присутні лиш їх образи, їх втілення...
На всяк випадок вона помацала свою голову – все на місці.

Поміж гостей пурхала безліч служок, іменами яких були Гумор, Акростих, Сатира, Апофеоз, Новела, Рима, П’єса, та багато-багато інших, декотрих Аріадна  ніколи не бачила взагалі. Вони шмигали то тут, то там, гостями пропонуючи щось прочитати, послухати, проспівати...

- Даруйте, я маю відкрити свято, - Господар чемно вклонився та полишив Аріадну практично одну посеред гостей.
Поки Аріадна  призвичаювалась до обставин, десь ліворуч роздався голос Господаря:

-Шановне товариство творців та геніїв, бідних та божевільних, самогубць та невизнаних, всіх достойних та проклятих, а також гостей сьогоднішньої зустрічі. Вітаю вас! Я радий, що з кожним століттям нас стає все більше і більше! Так тримати!

-Вам завдячуємо! – загули тисячі голосів.

-Радий, що всі ми сьогодні зібрались на дійстві під назвою Ut alia terra. Та не перекладайте ж ту назву на жодну з мов, бо скрізь звучить воно приблизно однаково, і ви, зібрані тут, під схилами Розпи та Зоепії, гідні імені цього. 

-Vivat!!! – вигукнув хтось, і зал залився оплесками.

Ще пару хвилин Господар говорив загальні фрази та раптом, несподівано для Аріадни він промовив:

-Радий представити сьогоднішнього гостя. Її ім’я ще нічого не значить для вас, проте доля її в її руках і серці. Вітайте, Аріадна!!!

Зал залився стриманими оплесками.

-Прошу зайняти місце на килимі випробувань, Аріадно!

Аріадна була приголомшена, не бачила жодного килима, але під дією якоїсь сили ступила крок. Права нога у ту ж мить опинилась на білому шовковому рушничку. Прямо перед Нею з’явилась трибуна з срібними терезами.

-Як і було обіцяно, ціною здійснення твоїх мрій – буде твоє тринадцяте життя, - хазяїн дістав з кишені невеличке червоне серце та поклав його на одну із чаш терезів. Ті перехилились під вагою серця до самого низу. – А тепер, черга за тобою. Клади на протилежну чашу будь-яку зі своїх мрій, доки терези не врівноважаться. Тоді будь обережна, чаша з мріями не повинна переважити чашу з твоїм життям. Інакше пекельний вогонь Спокуси, що палатиме під чашею з мріями зжере і мрії і життя. І ти лишиш сьогоднішнє свято ні з чим. Все ясно?

-Так...

І Господар, клацнувши пальцями, запалив невеличке багаття під чашею мрій. З серця та думок Аріадни вирвались назовні всі її мрії та бажання: багатство, слава, гроші, здоров’я, літературна слава, кар’єра, заміжжя, достаток, щастя близьких, вірна дружба, гарний слух та голос, примирення батьків, а ще кілька мрій, які важко висловити словами, чи надати їм якоїсь форми, проте дівчина їх одразу впізнала.

На мить вона завагалась: скільки важить кожна з мрій, чи не переважить вона ціну? Але потім рішуче відламала чималий шмат від мрії стати безсмертною в літературі. Заплющивши очі поклала його на терези. Ті помітно похитнулися, проте ціна продовжувала перевішувати. Набравшись сміливості, дівчина поклала залишок на терези. Залишок виявився важчим за перший шмат мрії, але терези дозволяли іще. При цьому вогонь під терезами спалахнув і став більшим.

Мрія про Казимира пурхала прямо перед очима, але Аріадна, намагалась не піддаватись їй. В якусь мить їй здалось, що Казимир присутній серед гостей.

Та Аріадна відломила шматочок від дружби, щастя близьких. Терези все більше схилялись до вогню, який ріс і ріс. Зовсім трошки здоров’я... Кілька іскор вогню спокуси відлетіли на руки дівчини. Але та впевнено і обережно відламувала шматочки від своїх мрій. Потягнулась до шматку достатку. Маленький, з піщинку шматок достатку Аріадна хотіла вже було покласти на терези, проте кинула його прямо в гостей.

-Досить! – твердо сказала вона.

-Але ж терези дозволяють тобі покласти ще, - вимовив господар, в очах якого вогонь Спокуси рідкими язиками лизав срібну чашу мрій Аріадни.

-Досить, - ще раз вимовила вона. І рішучим поглядом глянула в очі Господаря свята.

-Ну, а як же правда у всьому світі? А як же гроші? Слава? Справедливість? Невже, ти проґавиш шанс здійснення інших мрій?

-Досить, - закричала Аріадна і затряслась од страху та холоду поглядів гостей. На її блідому обличчі двома вогнями світились широко розплющені очі!

-Ну що ж, тричі сказане вважаю остаточним. Господар загасив сльозою дівчини вогонь спокуси, чашу з її мріями він від’єднав та віддав служкам, - несіть, хай здійснюються.

-А серце з чаші ціни він взяв у руку і вичавив у золотий келих світової скарбниці Душ.

- Господарю, ви не вип’єте її життя? – запитав Акростих.

- В ньому так мало корисливості. Мені воно навряд чи допоможе. Віддам його тим, кому воно більше треба. Забирай, - мені чужого не треба, - Господар звернувся до Аріадни, махнувши в сторону залишків мрій.

І мрії одразу ж повернулись в серце та думки своєї власниці. Після чого вона зомліла.

До тями Аріадна прийшла, коли деякі гості вже розійшлись. Якась чорна пані з оксамитовою порожнечею заміть голови сиділа поруч з нею.

-Вона прийшла до тями! – сказала вона, звертаючись обличчя – єдине, що лишилось від голови – до Господаря

-Нарешті, - промовив він, - а то я думав ти так і проспиш все свято. Тримай.

Господар протягнув дівчині зошит. Вона відкрила його і одразу впізнала свої записи.

-І ось це, -  Господар протягнув ноутбук, в якому дівчина побачила такі знайомі свої твори.

-Я думаю так буде краще, - сказав Господар, клацнув пальцями з чорними загостреними нігтями – і букви та слова в записах Аріадни забігали по сторінках. Додавались цілі абзаци, а інші зникали геть зі сторінок. Це нагадало, як мати в третьому класі переписувала шкільні твори.

З благанням порятунку в очах, Аріадна обвела присутніх німим поглядом.

- Не хвилюйся, - майже всі крізь це пройшли, - лагідно шепнула чорна пані.

- Ти заслужила того, щоб твої твори були більше ніж просто довершеними і цікавими. До того ж в них нема жодного не твого слова, - промовив Господар.

Коли букви заспокоїлись, слова зайняли свої місяця, Господар клацнув пальцями і все зникло так само швидко, як і з’явилось.

-А тепер – гулять! Принесіть моїй гості келих шалених фантазій – а то вона ще й досі бліда. 

Після першого ковтка фіолетової фантазії Аріадні стало весело, з’явилось відчуття безтурботності та легкості.

-Гулять, - закричала вона і понеслась поміж гостей.

***

-Ну, ти й п’яна! Скільки фантазій ти пропустила крізь себе? – жартівливо юрив Аріадну Господар, – доведеться тебе відвезти у реальність. Він голосно свиснув і нізвідки з’явилась дерев’яна підвода.

Аріадна трохи позадкувала.

-Національні традиції тут у великій пошані. Не бійся, залізай.

Всередині підвода виявилась теплим затишним кабріолетом.

-Гарне свято, - сказала вона, відчуваючи легку вдячність за всі сьогоднішні події.

-Радий, що тобі сподобалось, - перевів свій погляд на неї Господар.

Та зсередини Аріадну гризло тривожне відчуття кінця свята.

-А... можна дещо запитати? – розтягувала вона слова, сподіваючись, що він прочитає її думки, і їй не доведеться вимовляти все в голос.

-Люба, питай, бо ти п’яна – твої думки геть переплутані.

-На святі був... Він... Моє Кохання... Моя...

-Ти бачила його? – тривожно перебив Господар.

-Так...

-Ти не повинна була його бачити...

-Але ж він там був, так?

-Був, - відповів Господар відсутнім поглядом дививсь поперед себе.

-А хіба він пише? Думала йому слугують інші музи...

-Ще й як пише! Але ніхто того ще не читав, - похмуро відповідав Господар.

-Про що він пише, Господарю?

-Про любов... Ти не мала його бачити! На святі, крім тебе було ще пару десятків новачків, для кожного з них були влаштовані випробування. Всі вони відбувались паралельно.

-Як це?

-Уяви собі діамант з безліччю граней. Ти дивишся крізь одну грань і бачиш внутрішній світ діаманта в одних кольорах. Хтось дивиться крізь іншу грань і бачить той самий світ, але вже в інших кольорах, під іншим кутом. Так і на таких святах. У кожного новачка свій вибір, своя ціна, свої мрії. Ти повинна обирати своїм серцем, своїм розумом...

-Поверніть мене в минуле! – Аріадна вчепилась в шовкові лацкани Його оксамитового френча.

Та Він лише ліниво розвів блідими руками в мереживних манжетах. 

-Тоді я сама! – закричала Вона і здійняла хуртовину. Підвода зупинилась і Аріадна вилетіла геть.

-Чого ви її не зупините? - запитав Господаря кучер, проводжаючи Її поглядом.

-Хіба можна зупинить закохану жінку? – відповів Господар, запалюючи цигарку. Тепер, це не в моїх силах, лише в їхніх!

-Ви палите?

-Завжди хотілось побути звичайною людиною з недоліками.

Аріадна ринулась до величезного діаманту – споруди, в якій відбувалось сьогоднішнє свято. Крізь різні грані вона бачила різні дійства. Тепер вона зрозуміла, що була не єдиним новачком сьогодні. Та до того їй не було зараз діла. Тим паче все одно вона була серед обраних. За різними гранями діаманту на килимі вибору стояли юні хлопці та старі діди, худі та пихаті, здорові та немічні.

-Ха! – хмикнула Аріадна, - і всі думають, що їх мрії здійсняться! Та це вже вирішувати не їм.

І справді у багатьох вогонь розгорався все більше з кожною новою мрією, а чаша опускалась прямо в його жадібні язики, навіки забираючи мрії та ціну їх здійснення. Люди кидались в полум’я, сподіваючись повернути хоч щось, та лише обпікали собі руки.

Гра щойно почалась, - подумала вона. - Що він покладе в чашу мрій?

І тут вона закричала від жаху та болю – Він клав мрію свого кохання до неї!!! І вага тої мрії пророкувала переважити чаші мрій і, що вогонь спокуси поховає її так і не здійснивши.

Вона кричала і до крові била руками міцну діамантову грань, не бачачи того, що чаша з мрією Казимира хоч і переважила чашу з ціною, проте вогонь спокуси відступив. Та не могла вже Аріадна нічого з того бачити, бо насправді з того нічого не було.
Насправді Аріадна зустрічала новий рік, нове сторіччя, сидячи на чорному роялі з келихом коньяку та бананом. А Казимир не відповідав вже шостий день поспіль...