Когда тебе плохо, и никто тебя не ждет, ты кутаешься в клетчатый плед, зажигаешь свечи и целуешь меня… Жаркой летней ночью, в разгар веселой встречи с друзьями, среди пьяных голосов и шума расстроенной гитары я всегда с тобой. Я твое вдохновение и твоя муза. Со мной ты медленно умираешь, но без меня ты умрешь скорее. Я твоя боль, я твое сердце, утренний туман и ночной хмель. Я твоя ссора, я твое примирение. Ты хочешь меня после хорошего секса. Я твоя радость, я твоя меланхолия. Я музыка и тишина, я беда и наслаждение. Я сладкая мелодия, поэзия будничной прозы Я леденящий огонь и согревающий снег. Я твой Бог, я твой Дьявол. Я солнце в холодный день, я голубая луна в звездную ночь. Я твое дыхание. Я твоя тень, тлеющее отражение в зеркалах смерти. Я твоя сигарета.
Кохання має звертатись до когось. Кохання має породжене кимось. Моє – народжене фотографією.
Інтерпретація власного бачення світу крізь криве скло. Все, що можеш побачити і відтворити. Лише маленький крок за власні можливості. І трішечки фотошопа… Для розширення над реальності.
Я люблю!!! Люблю тебе… І фотографію…
Курці під парасолями.
Стоять, сутуляться від холоду й вологи. Гріються димом вічного вогню.
Мертвий відбиток застиглого часу, що живе своїм життям. Що змушує нас радіти, плакати, страждати і любити. Відображення світу у власних очах через призму викривленого скла.
Вона. Невід’ємна складова життя. Вона. Для всіх. Гарантований богом та природою дар. Вона. Для кожного різна. Вона. Кінець початку і початок кінця. Кожен день може стати її днем. Вона. рай та пекло. Інферно та Парадіс.
а ще...
Відчуття "майже" відоме всім, та не вичерпне для кожного... коли здається - от от, ще трішечки - і буде все супер, але потім знов щось відволікає, чогось знов не вистачає для цього "супер"... Як відчуття останніх хвилин сну рано вранці перед роботою... Як зубний біль під час шаленої відпустки... Як місячні у веселому аквапарку...
Іноді, коли мало спиш кілька днів... починають відвідувати дивні відчуття.. Підсвідомості все важче контролювати дійсність і підсвідомість починає видавати за реальність якісь кавалки розумінь світостворення, шматки минулого і, можливо майбутнього (чи свого?), дивні страхи... Справді цікаво... але страшно підвисати на таких речах - реальність губиться....
Весна прийшла відсутністю проїзних на новий місяць і ще купою повсякденних клопотів. Ну й справді, кому як не автоматичним пропускним турнікетам в метро бути краще поінформованими про прихід весни? Адже вони не сонце, що, вичікуючи бодай якихось соратників богині Майї, сиділо в кудлатих сірих хмарах.
Так, з дахів щось капало, під ногами щось хлюпало… але звичної для усіх весни не було. Хоча й природі логічно було пробачити цей нюанс з огляду на те, що зима фактично почалась зовсім недавно….
А в комуналці закінчився чай. Мене знову відвідало знайоме відчуття самотності на перенаселеній кухні. Жоден відлюдник не віднайшов такого стану у хащах диких лісів. Дешеву розчинну каву пити ой як не хотілось, але іти за чаєм хотілось ще менше. Останній з 5 кошенят солодко мурчав в мене на колінах. Так не хотілось віддавати його в нові руки. Заздрю котам – їх здатності абстрагуватись від родинних зв’язків, від хазяїв, не дивлячись на деяку прив’язаність з боку останніх.
Чайник вже вкотре охолов на газовій плиті – за чаєм ніхто не хотів іти.
Ще вчора пахло сосною і мандаринами, а вже сьогодні пахне весною. Все ж таки, цікаво, що весною так пахне? Що в повітрі такого, що ми сп’янілі повертаємось від березневих півгодинних погулянок.
- Сходив би ти може за чаєм? – без жодної надії на позитивну відповідь питає хтось свого коханця. Ну й справді, ти за чаєм, я у душ. А потім знов кохатимемось на першу ж вимогу весняних несповнених бажань. А й справді, чим пахне повітря навесні?