Ну, нарешті. Знайшовся. Мій маленький загублений світ. Знайшовся посеред старих іграшок. Запилених кубиків та пластмасових пірамідок.
Гадала, що вже геть стерла з ватману свого життя ці яскраві лінії власних вигадок.
Часом помічала якісь слабкі штришки, але і ті тонули в крихтах невгамовної гумки дорослості і побуту.
А от виявилось, хтось давно, ще коли листок був чистим, підклав під мій аркуш копіювальний папір. Та не чорний, друкарський такий, і не жовтий, що не видно при ксерокопіюванні. А яскравий, різнокольоровий.
Я знаю, це поклав його ти. Знала це давно, але боялась прибрати свій, подекуди наскрізь протертий, ватман.
Добре знала ще тоді, коли у тесті „домалюй фігурку” замість двох дерев я вивела олівець. Той самий, різнокольоровий, яким в дитинстві креслила на ватмані свій світ. І не повірила, коли розтлумачили цей малюнок, як ніби я знайшла свою половину.
Не вірила. Та зацікавлено видивлялась через парти, що вимальовував ти на клаптику зошитового паперу. Бо свій великий ватман з вигаданим світом ти колись давно, ще разом з копіювальним папером, підклав під мій.