Хто придумав поїти себе червоним ледь терпким присмаком рідкого винограду минулих років? Хто придумав допінгувати свій мозок перетертими плодами какао-дерев? Так, ми стали залежними від рослин… Вони правлять нами…
Ну хто придумав малювати свої думки в світі аморфних мереж? Безмежність світового простору панує нами не гірше отих самих рослин. А в своєму інфернальному поєднанні створюють справді неконтрольовану суміш…. Ця безмежність дозволяє видолубувати з глибин власних теологій пояснення власного буття. Намагання пояснити себе світу, друзям, знайомим, незнайомим, чужим, ворогам, вчителям, учням… спроба виправдати себе в віддзеркаленні чужих зіниць у власних очах… хіба цьому хтось повірить? Виходить, при всій своїй попсовості, понтовості, постСовісті і дитячій простоті ми виправдовуємо себе перед самими собою, пояснюємо собі самих себе і все одно навряд чи розумієм…
Як давно хотілось вже щось сказати. Але забракло слів… цей швидкий світ настільки закрутив у своїх пусто діях, що забулися всі слова, якими можна передавати відчуття.
Так от… той світ безмежних мереж чи мережних безмеж…. Містить в собі сотні так званих щоденників, які ми пишемо з причин, які у кожного свої. Мої – викладені трохи вище. А ще ми їх читаємо. Читаємо і розуміємо, наскільки уявлення нас про нас обмежене павутинням побутових мереж. Мереживом побутових меж.
Я теж.
Але, чим більше я читаю тебе, тим менше впізнаю зранку. Чим більше бачу твої очі вдень, тим важче пізнати їх поміж власних снів. Чим більше стаю тобою, тим глибше поміж пальці ти. Чим довше ти в мені, тим менше мене. Але ні за що, ні ко ли не від дам я тебе. Не проміняю наше божевілля, нашу дику некеровану підсвідомість… Інакше життя стане сірим, прісним, ідеально пласким та передбачувано довгим. Не проміняю свою безмежну самотність в твоїй самодостатності, свій втрачений здоровий глузд в твоїй інтуїції, свою некеровану мрію в здійсненні твоїх думок…