 |
|
|
|
|
Травневі канікули (2011)
Прибуття у початковий пункт наших мандрів – місто Мелітополь відкрило натхнення пізнавати нові міста, насичуватись побутом випадкових дворів та швидкоплинною глибиною чужих вікон. Проте Мелітополь – лише пункт пересадки і ми прямуємо до маршуток на смт. Мирне. Вартість проїзду 4,5, відстань 15 км. Електричкою теж можна добратися до станції «пл-ма Обільна», але звідти ще 12км. Селище Мирне – військове поселення, а отже в’їжджаючи до нього, потрапляєш в обійми вишикуваних 2-3 поверхових будиночків та алеї дерев. Одна з них проводжає гостей аж за місто у бік Кам’яної могили. З Мирного до Кам’яної Могили - 2 км, усі вказівники ведуть до цього загадкового місця, тому заблукати – треба умудритись. Відвідування території даної пам’ятки архітектури коштує 10 грн (повна вартість) + 10 за фотозйомку. Зустріч з кам’яним курганом посеред трав’янистого лісостепу – була спокійною,а навіть більше того – утихомирюючою. Відчуття безпеки,відчуття того, що ти «там, де треба» наповнювало чи то з глибини душі чи то землі… Скрашена хмарним заходом сонця велич кам’яних брил, вражала та надихала на вічність, а ще більше на те спонукала відсутність інших відвідувачів, наплив яких наступного ранку дисонував з концепцією місця. Час роботи заповідника з 9 до 18. Взагалі те, що представлене на огляд туристам – лише частина айсбергу, всю глибину якого шукати можна з археологами, геологами і, певно, містиками. Вечірній чай, яки ми пили на схилі за територією заповідника - а ми буквально стали наметом одразу за боковими воротами – пройшов за читанням інформації про місце та його історію. Ось деякі підсумки: Кам'яна могила – ізольований масив пісковику Сарматського моря, розташований у долині ріки Молочної в Запоріжжі. Це місце тривалий час використалося як святилище, воно містить стародавні петрогліфи і, ймовірно, найдавніші письмена, і зважаючи на це є єдиним у своєму роді таким пам’ятником у світі. Найбільш відома через знайдені на стінах висічені петрогліфи (зображення на кам'яній основі), а також через деяку містичність і неоднозначність походження та силою дії. Містить понад 60 гротів і печер, проте не дивлячись на те, що дослідження ведуться з тридцятих років XX століття, багато гротів і печери до цих пір можуть залишатися засипаними піском, отже точна їх кількість невідома. З 2008 року указом Президента України заповіднику було надано статус національного. З цього часу його офіційна назва - Національний історико-археологічний заповідник «Кам'яна Могила». Насправді, схоже,що печери засипані, разом з відомими петрогліфами, бо на видимій частині каміння уже чимало сучасних написів типу «здесь был Жора». Хоча в деяких місцях,відкопавши пісок і приглядівшись, можна побачити давні малюнки, адже сумніваюсь, що у сучасних «художників» було б стільки сил і часу на створення симетричних, глибоких графіті. 
Людей на кам’яній могилі у вихідний день чимало: з маленькими дітьми, з пивом , весіль; хто жує, хто лускає насіння, хто фотографується, хто стоїть на визначених каменях з простягнутими у сторони руками… І тут моя здорова людська скептичність типу «ну і що ж тут має відчуватися?» було підірвана двома подіями: першою, коли прямісінько на нас вийшла чорно-біла кицька, поїла нашого печива,потерлася і пішла вимиватися осторонь (при всій кількості людей,вона прийшла до нас, і далі не до кого близько не підходила); а другою багатозначною подією стала поламка нашого дзеркального фотоапарату , останніми кадрами на якому були фотографії засипаних печер…. Але подорож триває, щоправда позбавлена можливості фіксувати реальне та красиве. Наш запланований маршрут далі лежав на Василівку: перегляд замку Попова і ночівлею на схилах Дніпра. Добиратись ми мали через село Обільне,електричкою до Таврічеська (що і є Василвікою). Проте на другій треті шляху ми зрозуміли, що до часу відправлення ми не встигнемо, а втрачати ніч у невідомому селі не хотілося, ми стали ловити попутки в сторону Василівки. Широка траса Мелітополь – Запоріжжя нас більше години не пускала зі свого перехрестя від Мирного до Обільного. Огорнуті вечірньою прохолодою (а після спекотного дня вона ще й яка відчутна), ми ризикнули повернутись у Мелітополь, а з нього рушити у Василівку – маршрутки просто не зупинялись по трасі через свою наповненість) . І тут… наш маршрут було змінено і розвернуто у напрямок нових пригод. Маршрутка, у яку ми сіли, транзитом їхала на Бердянськ. Нам одразу запахло йодованою свіжістю пінних хвиль і безмежним блакитним простором. Майже не зговорюючись (!) ми попрямували далі на південь…. Мелітополь-Бердянськ близько 1.5 години маршрутним автобусом, 40 грн. вартість. Пляжна морська зона зосереджена на косі, до кінця якої з міста їхати близько 30 хвилин. З Бердянську ми рушили на косу, зустріч з морем на якій відбулась вже затемна. Коса, як мені здалось ділиться на пансіонатно-куротрну з білими готелями, численними кабаками та басейнами і на шматочок сільсько-житлової; між всім отим іде асфальтова дорога, а обидві сторони залив і море….. Ставили намет поночі, як і минулої ночі мерзли – травневі ночі, це зовсім не те, що травневі дні, але ранок під шурхіт хвиль, гарячий чай і сніданок на відкритому морському просторі - відчуття,що варті , щоб їх відчули… А далі шлях наш знов у місто, відтіль на Запоріжжя,останній пункт нашого чотириденного походу – Запорізька Січ. Бердянськ-Запоріжжя: 65 грн. вартість автобусного квитка, близько трьох годин дороги, курсування транспорту кожні 20-30 хвилин. Січ нас порадувала розмірами і своєю природою, скелястими берегами і чудовою смужкою відпочинку, що називається Туристичний пляж. Тут без остраху можна стояти наметом, від цивілізації тут недалеко - лівий та правий береги Запоріжжя зв’язані мостом, що іде через острів. Світанковий туман, що повільно сповзав у ранкове небо, та божественний переспів птахів потроху переходили у сонячний день та гамір пікнікуючих (травневі свята – це завжди пікніки). Ця ніч пройшла у теплі, завдяки вугіллю, що ми закопали під намет. Крім того, ми вдало розташувались коло самісінького джерела – трохи південніше острова Байди Вишневецького, коло місця, що активно використовують скелелази для тренувань. Наступного ранку ми прокинулися під переспіви пташок і виповзли з намету у сивий ранковий туман, що огортав правий берег Запоріжжя, воду, гілки та в цілому простір довкола. За чаєм ми спостерігали, як туман сповзає, поступово змішуючись з небом… Вдень оглядали саму Січ, щоправда тут особисто мене спіткало деяке розчарування: апокаліптичність виду скромною дерев’яної стріхи козацької січі (абсолютної реконструкції) у краєвиді промислових труб, що розмальовували димом небо у всі кольори райдуги та широченних опор ЛЕПу, дротові траси від яких прямували в різні сторони міста… Час дороги від острова до вокзалу Запоріжжя1, або автовокзалу близько 30-40хвилин. Ну і на тому все – добрались до вокзалу Запоріжжя-1 і рушили у Київ, де нас сіро і одноманітно чекали будні дні ;) Деякий матеріал взято з: |
Щастя працівників офісного режиму – чотириденні вихідні прийшли з травневими святами. Детально спланована подорож ледь не до хвилин і навіть квитки чекали уже свого часу ще з початку весни.